Online

25.08.2016

Кого та що захищає Юрій Мицик (про частину 2 фільму «Берестечко. Битва за Україну»)?

 

Пам'ятник козакам у Пляшевій

У своїй попередній відповіді Юрію Мицику ми описали мотиви, що спонукали «Родовід» до створення серії відеофільмів з історії України,які закликають українців задуматись над історичною долею нашого народу.
Бо історія нашого народу несе надто важкий імперський спадок і є написаною істориками єзуїтського, масонського, московсько-карамзінського та сталінсько-радянського спрямування (див. статтю «Знущання над історією України тривалістю у триста років» (відповідь на статтю Юрія Мицика) – http://rodovid.rv.ua/znushhannya-nad-istoriyeyu-ukrayini-trivalistyu-u-trista-rokiv-vidpovid-na-stattyu-yuriya-mitsika/ ).

Щоби змінити таку ситуацію наші відеофільми закликають розгорнути нові пошукові роботи, розпочати натурні дослідження та розкопки на місцях подій, піддати прискіпливому вибракуванню так звану «джерельну» базу, що її нам нав’язала Варшава та Москва, критично оцінити єзуїтські, масонські, магнатські та гетьманські літописи (представників зрадливої старшини, послідовників темного окультизму), прискіпливо проаналізувати книги та монографії царських, сталінських та радянських істориків, які швидко погодились з тотальним нищенням усього українського, особливо українських першоджерел, та прийняли за «першоджерела» масу підсунутих їм компілятивних підробок ( http://www.anvsu.org.ua/index.files/Articles/Virchenko1.htm ).

Відрадним є те, що висловлені у двох частинах фільму думки є вповні близькими та зрозумілими для більшості українців, для молоді та людей середнього віку, наукової інтелігенції, окрім тієї її частини, яка свідомо, чи не свідомо, стала носієм імперського та сталінського історичного спадку.

Поява чергової хвилі емоційної «критики» від Юрія Мицика стосовно другої частини відеофільму «Берестечко. Битва за Україну» (вона про події 1651 року, які відбулись після Берестецької битви), змушує нас в черговий раз реагувати на опус історика- джерелознавця, якому у відеофільмах привиділась маячня та побрехеньки та який вважає нас «московськими агентами впливу» (стаття Ю. Мицика «Друга серія маячні і побрехеньок (про ч.2 фільму «Берестечко. Битва за Україну» – http://www.cerkva.info/ru/publications/articles/8770-druga-seriya-mayachni-i-pobrexenok.html ).

Натомість, клеєння емоційних ярликів не заважає Ю. Мицику радити «Родоводу» зосередитись не на зніманні фільмів, а першочергових пошуках коштів на дослідницькі роботи (напевно для офіційних історичних установ та відомих істориків) і пафосно приводить приклад Ігоря Свєшнікова.

Хотілось би спитати маститого науковця, а чи не є пошукова робота святим обов’язком відповідних наукових інституцій (археологічних, історичних, краєзнавчих, культурологічних), які отримують на це державні кошти і мають планувати напрямки своєї діяльності? Чи поставлять ці інституції у плани своїх досліджень місця означені у фільмах, але без самих фільмів? Чи стукатимуть вони у двері різних фінансових установ без посилання на підтримку громадськості яка побачила фільми та шукає відповідей?

Про це ж говорить і приклад Ігоря Свєшнікова, який боровся з численними заборонами і шукав кошти на розкопки. Але він, радше, є зразком локальної перемоги українського патріота (спочатку не археолога) над радянською політичною системою, яка намагалась, у можливий спосіб, гасити прояви українського патріотизму, стримувати дослідження не бажаного напрямку, звужувати їх масштаб (за цим пильно слідкувало КДБ та партійні органи), змушуючи втискувати результати у затверджену зверху концепцію Берестецької битви (за московсько-сталінським сценарієм та, власне, Станіславом Освєнцімом).

Доказом цього є фактичне згортання масштабних досліджень під Берестечком (між річкою Стирем, селами Вербень, Пляшева, Острів, Коритно, Митниця, Антонівка) після смерті головного рушія досліджень – самого І. Свєшнікова. Наступним доказом є вимушена обмеженість проведених розкопок лишень вузькою смужкою козацьких могил та недоторканість невідомих донині цвинтарів військ Яна ІІ Казимира (католицького і протестантських) на театрі подій до 70 квадратних кілометрів!

Разом з тим, це не завадило появі численних дисертацій та монографій, які трубили про поразку українського війська і закріпляли у свідомості українців байку про «викрадення» Зиновія Хмельницького та втечу українського війська з поля битви.

Ми, як українські дослідники, з таким викладом історії Берестецької битви, категорично не згодні!

Сумнівався в об’єктивності офіційних (читайте за Освєнцімом) описів Берестецької битви, і сам Ігор Свєшніков. Принаймні так кажуть учасники розкопок, які не раз обговорювали питання перебігу та результатів битви зі своїм керівником.

Натомість, Ю. Мицик у черговий раз стає на захист Станіслава Освєнціма, єзуїта та антиукраїніста, королівського та магнатського літописця, бо той, нібито, як старанний школяр, займався лишень скрупульозним переписуванням фактів (інформації від короля та магнатів!).

Хочеться спитати, що це? Елементарне незнання політичних реалій тих часів, чи свідома підтримка того, хто виконував у Речі Посполитій роль королівського речника, рупору владної верхівки антиукраїнського та антиправославного спрямування (таку роль нині, у період чергової гібридної війни з Україною, виконують московські агенції «РИА новости», ИТАР ТАСС та інші прокремлівські медіа)?

Вповні очевидно, що саме з під пера єзуїта Освєнціма, та подібних йому «переписувачів», виходила потрібна владі Речі Посполитої та її ідейним покровителям, інформація, яка, у відпрацьований спосіб швидко розносилась усім тогочасним світом (через послів, дипломатів, орденські та масонські структури, католицьку церкву, через магнатів, шляхту, купців, торговців та мандрівників). Ефективність цього механізму підтверджується появою сотень інших однотипних за змістом «джерел», які, за Мициком, нібито, надійно підкріпляють найголовніше «першоджерело» про Берестецьку битву – власне опис самого Станіслава Освєнціма (нагадаємо, що він не був учасником битви).

Довіра до такої «інформації», як ворожого продукту у гібридній війні з Україною у 17-18 століттях, складеної з ідеологічних опусів Станіслава Освєнціма та літописів доби промосковської Гетьманщини (з під пера представників магнатсько-шляхетської п’ятої колони у середині України – Самовидця, Величка, Грабянки та інших) у Ю. Мицика настільки очевидна, що, схоже, стала для нього непорушною догмою.

Цим можна пояснити і закид Ю. Мицика авторам відеофільму у некрофілії (приязні до мертвих), через, нібито, появу у битвах фільму вже покійних українських героїв. Варто лишень поспівчувати Юрію Мицику, бо ж і Освєнцім, і магнатсько-гетьманські літописці, занадто поспішно «поховали» багатьох українських полководців у стремлінні швидкої міфологізації єзуїта та католика Зиновія-Богдана Хмельницького та його Гетьманщини (авторитарного утворення на тілі України).

Саме з історичного догматизму бере початок і несприйняття Ю. Мициком того, про що згадується у двох частинах відеофільму «Берестечко. Битва за Україну» – про розбудову української держави з центром на Волині у 15-17 ст. н.е.

Згадується у них і про структуру цієї держави та її внутрішній устрій, де уділи – не князівства, а структурні одиниці держави; де паланки – це військово-адміністративні землі у її центрі, на Волині, та на Дніпрі. Фільм намагається показати у який спосіб ця, ненависна у Варшаві, Римі і Москві, держава, боролась зі зрадливим старшинством (надалі магнатством та шляхтою), яке, через підкинуту окультність західних орденських та масонських центрів, опираючись на підтримку Риму та Речі Посполитої, а надалі і Москви, прагло жадібного збагачення.

Цю державу західні картографи називають Волинню-Україною чи країною козаків, і вона, попри усі намагання магнатських замовників мап, применшити її значення та зумисно назвати сателітом сусідніх держав, зафіксована європейськими картографами (див. карту Волині-України 1641 року Ґійома Сансона – http://www.uamodna.com/assets/articles/image/c7lmwwbu/content_full.jpg та карту України того ж автора 1674 року – http://rivne-surenzh.com.ua/images/additional/Guillaume_Sanson_1674.jpg , генеральну карту України 1648-1650 рр. Гійома Боплана – http://img.pravda.com/files/a/4/a45fc3e-beauplan-general-map.jpg та інші).

Офіційна ж історична версія (вона ж по суті сталінсько-карамзінська) говорить зовсім інше – ніякої самостійної держави України у 15-першій половині 17 століття ніколи не було, а була Литва та Річ Посполита. Українську ж державу у 1648-1654 роках, нібито, почав будувати єзуїт та католик, шляхтич та гетьман, Зиновій-Богдан Хмельницький. Проте, відразу підпорядкував її Москві, бо, нібито, дуже бажав єдності східнослов’янських (читай русских) земель. І взагалі оригіналу договору з Москвою, у черговий раз, ніхто не бачив, але він є, і зовсім не такий як про нього пишуть. Чи не повна маячня?

Вочевидь, що така версія української історії наскрізь неправдива. Її основа – шита білими нитками версія ідеологів з Риму та Варшави, Петербурга та Москви. Прикро інше – вона вповні влаштовує нинішніх «українських» істориків, які не хочуть прискіпливо та критично оцінити імперський історичний спадок.

Ми ж члени громади «Родоводу» стверджуємо – що українська самостійна держава у 15-17 століттях була!

Вона стала природньою спадкоємницею усіх попередніх утворень на теренах України – Артанії, Дулібії, Росі. Вона дала змогу народу України боротись з зовнішніми та внутрішніми ворогами українства та православ’я у 16 – середині 17 століття. Саме вона створила той ресурс, який дозволив українцям привести під Берестечко та Мізоч, на інші поля битв 1648-1651 років, величезні, добре озброєні та навчені армії (див. нову концепцію української історії – https://rodovid.rv.ua/tayemnitsi-istoriyi-ukrayini/ ).

Апелюючи до компільованих «джерел», Ю. Мицик усвідомлено виступає проти критичного аналізу імперського історичного спадку, бо впевнено слідує за карамзінсько-сталінським викладом української історії. Він заповзято боронить єзуїтських, масонських, магнатських, гетьманських та промосковських «літописців», які люто ненавиділи Україну та православ’я, і бажали українському народу кріпацтва та несвободи.

Хочеться спитати, чому? За які заслуги така любов до ворогів?

У цьому плані дамо пораду Ю. Мицику – здійснити спробу перевірити милі його серцю «джерела» на їх абсолютну достовірність, але з допомогою найсучасніших методів та новітньої техніки досліджень (з застосуванням електроніки та хімічного аналізу) з залученням найкращих криміналістів світового рівня. Було б надто цікаво побачити результати таких перевірок.

Та чи дадуть згоду на такі дослідження власники вказаних «джерел» – архіви Ватікану, Кракова, Петербурга чи Москви? Адже результати таких перевірок можуть мати надто серйозні наслідки для офіційної історії багатьох країн Європи.

Відомо, історія для більшості держав світу – це, у першу чергу, інструмент політики!

Саме це мав на увазі Ян Маклеод (Йан Маклеод, Iain Norman Macleod, 1913-1970 рр.) – британський державний діяч, голова консервативної партії, міністр колоній уряду Британії, висловивши влучний афоризм: «Історія — занадто серйозна справа, щоб довірити її історикам!».

На жаль інформацію про цього діяча, після довгих пошуків у інтернеті, заплутавшись серед алкогольних компаній та футбольних суддів, так і не зміг знайти Ю. Мицик. Тому наводимо декілька джерел для зацікавлених інформацією про Я. Маклеода (статті – https://en.wikipedia.org/wiki/Iain_Macleod , http://www.findagrave.com/cgi-bin/fg.cgi?page=gr&GRid=95685030 ; фото Я. Маклеода – http://www.alamy.com/stock-photo/iain-norman-macleod.html ).

Стосовно ж рахманів, великих духовних православних Отців минулого, про яких нічого не знає Ю. Мицик, яле яких добре пам’ятає український народ у своїх святкуваннях, традиціях, назвах та прізвищах (свято Рахманського Великдня, Рахман гора на Львівщині, село Рахманівка коло Дніпра, прізвища – Рахманенко, Рахманюк, мальований образ воїна-рахмана – козака Мамая) то це не дивно. Бо про рахманів, вочевидь, нічого не писав Освєнцім та магнатські літописці. От і виходить, що Ю. Мицик не має «джерел».

Натомість, не це є головна біда.

Найсумніше те, що українською історією Юрій Мицик щиро вважає єзуїтсько-масонську, сталінсько-карамзінську імперську луду, якою останні три століття завзято затуляли очі українцям. І не тільки вважає, але заповзято захищає таку, намагаючись у зародку задушити інші, альтернативні, зрозумілі загалу, версії української історії.

Такий безальтернативний підхід є безглуздим та недопустимим у царині світової науки, так як нищить головну зброю науки – змагальність ідей та версій. Він гальмує нове прочитання заплутаних фактів, унеможливлює формування свіжих поглядів у галузях ідеологізованих, де перевірка відбувається з часом, з поступовим накопиченням фактів, де пошук є найвищою цінністю. Чому ж для української історичної науки мають бути якісь особливі виключення?

От і виходить, що Юрій Мицик стоїть на сторожі важкого і неприйнятного для України історичного спадку, та усіма своїми силами боронить його адептів – єзуїтів, масонів, магнатів, шляхту, промосковських гетьманських літописців, та головні «надбання» московсько-карамзінської, сталінсько-радянської, імперської науки.

То хто ж не любить Україну, пане Мицик?

 

Громада об’єднання «Родовід»

Рівне, серпень 2016 р.