Online

06.07.2016

Знущання над історією України тривалістю у триста років (відповідь на статтю Юрія Мицика)

Трагедія української історії

Проблеми української історії, її викладу та дослідження, виникли не на порожньому місці. Силами антиправославних адептів спроби руйнування історичної пам’яті нашого народу здійснювались як у часи слов’янські, так і у періоди значно пізніші.

Разом з тим, саме у останні триста років процес такої руйнації набув неймовірних масштабів. З кінця 17 – початку 18 століття цей процес, стимульований ідеологами заходу і сходу, підтриманий зрадниками п’ятої колони у середині України (магнатами, шляхтою, гетьманами-прислужниками, зрадливим духовенством), перейшов у стадію Руїни – повної ліквідації ознак української державності.

Війна з Україною та її православним світоглядом здійснювалась як з заходу так і зі сходу.

З заходу вона провадилась силами Речі Посполитої, її короля, магнатів та шляхти, з залученням різноманітних європейських орденських структур (єзуїтів, домініканців, францисканців і т.п.) та з опорою на католицьку церкву.

Зі сходу експансію провадила Російська імперія та її дворянство, широко уражене масонськими ідеями різного штибу та збуджене імперськими літописами, які приписували усе українське Москві та її церкві (згадаймо члена ложі «Золотого вінця» Карамзіна та його багатотомну «Историю государства Российского»).

Цілеспрямованість політики нищення українського в Україні демонструє нам перелік заборон української мови, який зібрала Ніна Вірченко, доктор фізико-математичних наук, професор НТУУ “КПІ”, академік АН ВШ України, заслужений працівник освіти України. У її списку не менше сотні документів, більшість з яких належить Московії, Російській імперії та СРСР (див.- http://www.anvsu.org.ua/index.files/Articles/Virchenko1.htm).

Проте, подібну політику нищення здійснювала і влада Речі Посполитої (до 1795 року) та інших держав. І не тільки у царині мови, але в напрямку історії, культури, світогляду, православної віри. Антиукраїнські сили заходу і сходу чинили політику геноциду, постійних виселень, розбрату, окатоличення населення, привласнення українських православних храмів, осквернення давніх православних святинь, етноциду.

З часів Гетьманщини та Руїни широко розгортався і процес нищення українських історичних джерел, йшло масове спалення книг та документів, руйнування історичних пам’яток, садиб козацької старшини, будівель православних монастирів та скитів, їх бібліотек з підземеллями-сховищами. І цей процес остаточно не завершився навіть у період незалежної України!

Тому надто дивно чути з уст маститих науковців глузливе – а докажіть, що у української історії хоч щось раніше було! Нічого ж немає! От у сусідів є, а у українців – немає. І не варто шукати. Бо, апріорі, не могло бути в українців ні держави, ні армії, ні самостійної церкви, ні, навіть, власного світогляду!

При цьому, такі історики переконують суспільство, що не слід ставити під сумнів позиції науки та розкопувати щось нове, що не варто критикувати сформований наукою історичний підхід та історичні опуси ворогів України. Бо українська наука вже давно визнала їх історичними «джерелами»!

Чи не суцільне лукавство?

Вказані вище «джерела» – це переважно польські, литовські, московські, німецькі, магнатсько-шляхетські, єзуїтські, масонські, гетьманські літописи, листи, мапи, які складають левову частку історичних «документів», які наука поклала в основу української історії.

Виникає питання, а де ж наше, українське? Де пошукові роботи у місцях руйнувань вчинених на Україні загарбниками та завойовниками? Де настирні спроби отримати українські археологічні першоджерела? Де намагання в основу української історії покласти істинно наше, предковічне, знайдене у руїнах та підземеллях будівель славних предків?

Саме такі питання на сайті «Родоводу» піднімає стаття, яка носить промовисту назву – «Таємниці історії України» (див. – https://rodovid.rv.ua/tayemnitsi-istoriyi-ukrayini/ ).

Тому відповідь на закиди усіх не дружніх до України ідеологів та їх сподвижників може бути лишень наступна:

  • українцям повсякчас варто сумніватися у достовірності польсько-литовського, московського (карамзінського) та радянського викладу історії України;
  • українцям варто розвінчувати московські, польські, німецькі, єзуїтські, масонські компіляти (так звані «джерела»), які є, в першу чергу, засобами ідеологічної війни з усім українським;
  • українцям варто розгортати пошуки українських джерел та артефактів там де раніше не шукали, там де імперська влада не давала шукати, руйнуючи та засипаючи;
  • українцям варто сумніватись і у величі псевдогероїв, піднятих на гребінь історії поневолювачами України – таємними ложами, орденськими структурами, масонством , магнатством, покатоличеною шляхтою, гетьманами-зрадниками, Річчю Посполитою, Москвою, Російською імперією та СРСР;
  • українцям варто шукати тих джерел, які відкриють правду і стануть для України головною базою її історії, відкриють дорогу до правдивого розуміння історії її народу.

Хто не бажає пошуків правдивої історії нашого народу?

Колектив об’єднання «Родовід», який зусиллями своїх членів, простих українців, доброю волею місцевих патріотів-телевізійників, їх наполегливою працею, за сприяння численних шанувальників «Родоводу», на безкоштовній основі, створив фільм «Берестечко. Битва за Україну», був дуже здивований реакцією на нашу скромний дослідницький відеофільм доктора історичних наук, професора, заслуженого діяча науки і техніки, людини з духовним саном, Юрія Мицика, який написав статтю під назвою «Знущання над історією (про фільм «Берестечко. Битва за Україну»), яка з’явилась на поважному інтернет порталі (див. – http://www.cerkva.info/ru/publications/articles/8613-snattya-prot-yuriya-mycyka-stosovno-filmu-berestechkobytva-za-ukrainu.html ).

Питається, чому один з багатьох відеофільмів, якими рясніє інтернет, що названий Ю. Мициком відвертою казкою, надихнув поважного дослідника взятися за перо? Що змусило впевненого у своїй правоті науковця спуститись до приземленої емоційної реакції? Чому фільм, який він вважає суцільною фантазією, так зачепив академічного історика?

Зрозуміло, що відверта фантазія не здатна принципово загрожувати моноліту сучасної науки. Адже наука остаточно спромоглася довести та надійно обґрунтувати сотнями дисертацій свою принципову лінію історії України. І, безперечно, гарантує якість результату.

Хоча з реакції Юрія Мицика виходить, що це не зовсім так.

Виявляється, що моноліт науки не такий вже і міцний, і кришиться від простих запитань, які ставлять під сумнів достовірність його історичного викладу. Бо для чого так реагувати маститому науковцю на якусь дивну фантазію?

Відповідь проста.

Уявляєте, якщо фільм «Берестечко. Битва за Україну» виявиться правдою, а пропоновані «Родоводом» пошукові заходи та розкопки на місцях війни 1651 року під Мізочем, Семидубами, Зеленим Дубом дадуть ствердний результат і там віднайдуться могили десятків тисяч полеглих жовнірів війська Яна ІІ Казимира.

Що тоді буде? Який вигляд матиме офіційна історична наука? У що тоді перетвориться історичний доробок сучасних класиків історичної науки?

У цьому контексті варто звернути увагу на пропоновану читачам статті наукову аргументацію та дати коротенькі та зрозумілі усім відповіді. Ось окремі позиції :

  1. Стосовно переліку багатьох істориків, на яких посилається Ю. Мицик,
    які начебто згадували у своїх творах Берестецьку битву як переможну для Яна ІІ Казимира, варто констатувати наступне – усі ці історики не були учасниками битви і подій війни 1651 року. Свої відомості вони черпали виключно з творів Станіслава Освенціма, королівського історіографа, антиукраїніста та хроніста магнатів, який під час вказаної битви знаходився далеко від місць подій, у Польщі, десь під Краковом.
    Саме записи Освенціма (найпевніше зі слів оточення короля), зумисно рознесені Європою та світом іншими мовами, історики називають «достовірним» історичним «першоджерелом»;
  1. Твори магнатських літописців, відвертих прихильників Зиновія Хмельницького та Гетьманщини періоду Руїни ( Самовидця, Грабянки, Величка , вихідців з промосковської шляхти 17-18 століть), що написані на 40-70 років пізніше від подій під Берестечком, теж не можуть бути першоджерелом.
    Це твори суто замовні, які несуть відверту промосковську та шляхетсько-гетьманську позицію. Усі вони присвячені Російському царю (Петру І) та вперше оприлюднені у період 1710-1720 років.
    Зиновія Хмельницького, єзуїта та католика, ідеолога Гетьманщини (утворення авторитарного типу на тілі Української держави), вони показують як великого полководця, приписуючи йому усі можливі та неможливі вчинки середини 17 ст. н.е.;
  1. Посилання на недостатній «народний» фольклор, з причин висловлених вище (нищення усього українського у 17-20 століттях), не можна вважати аргументом.
    Навпаки, лише нині фольклор може бути належним чином вивчено.
    Старші покоління українців Волині, після другої світової війни, здивовано питали у радянських чиновників, – а хто такий отой Хмельницький? От Богуна знаємо, а хто він, отой Хмельницький?
  1. Посилання на твори Антоновича, Костомарова, Грушевського не можуть сприйматися однозначно. Ці науковці писали свої розвідки більш ніж дві сотні років по подіям під Берестечком.
    Вони покладались на Освенціма, Пасторія, Кояловича та їх послідовників, і реально мало що могли доповнити до розуміння подій.
    До того ж, Грушевський, перебуваючи під впливом європейського масонства, так і не зміг вийти з під впливів компільованих давньоруських літописів, «копії» яких були «знайдені» у Російській імперії десь у 18-19 століттях, так і з під впливів польсько-німецьких творів 19 століття, які подавали історію України у вигідному для еліти цих країн ракурсі;
  1. Не зважаючи на велику кількість усіляких «джерел», визнаних наукою, головно польських, литовських, німецьких, магнатських, гетьманських, більшість з яких носить відвертий антиукраїнський та антиправославний характер, вважаємо, що їх абсолютно недостатньо для аргументованого відстоювання пропонованої наукою версії подій під Берестечком, як і для розуміння подій історії України 16-18 століть.
    Але, щоби з’явились українські джерела, та ще й після століть цілеспрямованого і тотального руйнування усього українського, їх потрібно наполегливо шукати.
  1. Давні Волинські землі усіяні козацькими пам’ятками, руїнами давніх православних монастирів та церков, козацькими курганами, місцями садиб української старшини, печерами та підземеллями давніх монастирів та скитів.
    Саме сюди мають бути направлені погляди пошуковців, археологів, істориків. Тут ховаються відповіді на головні питання історії України 17 століття;
  1. Подвійне ім’я Хмельницького, Зиновій-Богдан, вказує на його католицьке дитинство (охрещення батьками як католика).
    Навчання у єзуїтському колегіумі Львова лишень підтверджує такий висновок. Бо єзуїти у 17 столітті – жорстко дисциплінований католицький орден, який не приймав у свої лави чужинців.
    Вдаване православ’я, приховане сповідування католицизму, а, надалі, московської імперської політики, – це шлях яким пройшла значна частини української старшини та українського духовенства 16-18 століть, що і привело країну до Руїни.Спокусившись легким вивищенням, обіцянками багатства та прилучення до шляхетства та дворянства, така старшина та духовенство пішли шляхом унії, возвеличення магнатства, підтримки промосковської лінії Гетьманщини;
  1. Зиновій Хмельницький ніколи не будував соборну українську державу. Як єзуїт він вів подвійну, а то і потрійну політику направлену на формування власної авторитарної держави з опорою на шляхту та промосковський церковний елемент.
    Залежний від ідеологів заходу та сходу (про це говорить його велика переписка з магнатами, королями, царем, султаном, де він просить підтримки та визнання), він направляв зусилля на відокремлення Лівобережжя та Подніпров’я від земель України (Волині-України), яка до середини-кінця 17 століття становила цілісну державу і боролась проти руйнівної політики магнатів (див. карту Волині-України 1641 року Ґійома Сансона – http://www.uamodna.com/assets/articles/image/c7lmwwbu/content_full.jpg та карту України того ж автора 1674 року – http://rivne-surenzh.com.ua/ua/additional/maps/98 );
  1. Згадка про «смерть» Данила Нечая, яка, нібито, мала місце до Берестецької битви, і якою попрікає авторів фільму Ю. Мицик, віднайдена лишень у одному «джерелі», у записах того ж Станіслава Освенціма (!!!).
    Запис про Нечая Освенцім здійснив, швидше за все, зі слів покатоличеної української шляхти, яка вихвалялась у Варшаві своїми «благородними вчинками» перед польськими королем та магнатами, шукаючи прихильності, орденських звань та гербів.
    Звісно, такому «джерелу» немає віри;
  1. Іван Богун, як і незрадлива українська старшина, зневажав поняття гетьман. Бо це іноземне військове звання, яке поширювалось виключно ворогами України.
    В Україні вживалось інше, давнє та рідне для українців поняття для високого військового достойника – отаман .
    Слово гетьман принесено в Україну магнатами і шляхтою Польщі та Литви. Воно має суто німецьке (тевтонське) коріння: Hauptmann – начальник.
    Саме тому поняття гетьман набуло вжитку там, де були його носії – серед магнатства України, місцевої покатоличеної шляхти та на Гетьманщині. Це поняття стало синонімом роздору та підступної боротьби за владу ( де два українці там три гетьмани ).
  1. Відсутність у Станіслава Освенціма та його послідовників відомостей про Івана Сірка – не є підставою сумніватись стосовно його участі у Берестецькій битві.
    З відомих причин омеженість інформації стосовно більшості героїв України 17 століття (Богуна, Нечая, Морозенка, Кривоноса та інших) є нашим історичним соромом та напрямом для майбутніх історичних пошуків;
  1. Відносно «столиці» України, якою, за Ю. Мициком був Чигирин, і до якого мав йти Ян ІІ Казимир у своєму поході, постає ряд запитань.
    Чому король, вже після об’явленої ним перемоги під Берестечком, маючи унікальну можливість поставити Україну на коліна, цього не зробив?Адже величезній найманій з Європи армії, напевно, ставилась дуже чітка ціль – захоплення міст і монастирів, руйнування Січі і столиці. І їй, цій армії, напевне, гарантувалась традиційна винагорода – грабунок захоплених територій.Виходить, що Ян ІІ Казимир не досяг своєї мети? Він втік відразу ж після незрозумілої «перемоги»?
  1. Казуси з Білоцерківською угодою, що її згадує Ю. Мицик, виглядають значно кумедніше. Король, розпустивши військо після Берестецької битви, по декількох місяцях спохватився, і, начебто, повторно рушив на Україну.
    За гетьманськими літописами 18 століття Самовидця, Грабянки, Величка, він, начебто, розбиває нову армію Хмельницького під Білою Церквою, і примушує гетьмана підписати дивну угоду, оригіналу якої досі так і не знайшли.
    До того ж, цю вигідну для Польщі угоду, начебто, не затверджує польський сейм, і вона, на радість гетьмана, втрачає усіляку силу.Чи не суцільна фантастика?
  1. Стосовно галицької шляхти, яка брала участь у Берестецькій битві на боці короля, то постає питання. А якими полками керували на полі Берестецького бою магнати Потоцький та Вишневецький? Невже виключно польськими, у формуванні яких вони не брали ніякої участі?

Список відповідей на запитання пана Мицика можна було б і продовжити. Але і поданого матеріалу вповні достатньо, щоби зрозуміти підходи Ю. Мицика до історії України.

Натомість усе ж варто зауважити, що у статті застосовані аргументи і іншого штибу – посилання на «козаків які ходили на мамонтів», про тризуб, який прибув з Венери. На наш погляд ці «аргументи» особі високого духовного сану, поважному науковцю, не додають особливої переконливості.

Не зрозумілі «Родоводу» і апеляції до якогось міфічного інженера-будівельника, якого серед авторів фільму немає. Найпевніше Ю. Мицик мав на увазі автора книги «Велич Дулібії Рось. Суренж» Валентина Дем’янова, фахового архітектора, творця багатьох храмових споруд (переважно православних), дослідника історії та автора численних історичних статей. Саме його він називає головним серед творців фільму. І, у черговий раз, помиляється.

Про головне

Що ж так лякає у відеофільмі «Берестечко. Битва за Україну» істориків традиційних поглядів? Невже проблиски прихованої від українців правди? Чи, усе ж, надто хиткий стан традиційних викладів?

Бо інакше як прокоментувати особливу поблажливість українських істориків до єзуїтських, масонських, промосковських «джерел», до тих хто творив лихо нашому народу у 17-18 століттях, повсякчас вставляючи їх бачення у основу української історії?

Проте, беззаперечно, від дискусії є і добрий результат. Критика суттєво збільшує кількість переглядів фільму «Берестечко. Битва за Україну» та примножує число його прихильників. Українці, у своїй більшості, не сприймають заштампованої аргументації і надалі бажають шукати правдивого розуміння історії України!

Підтримка фільму пересічними українцями надихає громаду «Родоводу» на створення нових відеофільмів. Таких, які ще раз піднімуть важкі запитання, історично важливі для нашого народу. Надіємося, що нові фільми сприятимуть молодим науковцям у творенні правдивої історії України.

Громада об’єднання «Родовід»

Рівне, липень 2016 р.