28.02.2017

Сакральний напис велесовицею

Часто доводиться чути, що велесовичні тексти присутні виключно у “Велесовій книзі” і, начебто, інших написів велесовицею принципово існувати не може. Але чи це дійсно так?


У часи цілеспрямованого нищення усього давньослов’янського та українського, у 18-20 століттях, таких текстів принципово «не знаходили». Завершувалась епоха тисячолітньої боротьби ворогів слов’янства з рахмано-волхвівською системою та її державами, яким ці письмена і належали.

Ще з 10 століття рахманські та волхвівські святині (книги, тексти, письмена) стали ціллю для нищення з боку зовнішніх та внутрішніх світоглядних ворогів слов’ян.

Такі святині «збирались» зрадливими князями у 10-15 століттях, далі окатоличеною шляхтою та магнатами у 16-17 століттях, начебто для створення особливих та величних бібліотек, а фактично для їх зумисного знищення.

Усе почалось з намагань спокушеного візантійцями київського князя Володимира побудувати власну авторитарну державу у київському уділі (цей уділ до 10 ст. н.е. входив до складу держави Рось) з метою швидкого руйнування єдності слов’янського світу (http://sviatoiar.uamodna.com/articles/taemnyci-istoriyi-ukrayiny/ ).

Протягом усього часу існування держави Рюриковичів у Києві (усього 66 років, з 988 до 1054 року) нащадки Володимира вчиняли розбійні напади на роські землі силами загонів яхів-варягів, намагаючись збирати данину з вільних росів.

До того ж вони силувались вилучати велесовичні книги та позбавляти життя творців книг, звинувачуючи духівників (рахманів та волхвів) у підбурюванні роського народу проти їх свавілля у регіоні (http://sviatoiar.uamodna.com/assets/articles/image/v9ril2p5/fullsize.jpg ).

Інструментом боротьби з велесовицею, як засобом поширення знань про Праву, стало настирне нав’язування візантійцями усім слов’янам кирилиці – штучного письма, створеного за вказівкою візантійського імператора Михайла ІІІ у 9 ст. н.е. (про це читайте у матеріалі «Велесовиця – сакральна абетка давніх росів, основа сучасного українського алфавіту» – http://sviatoiar.uamodna.com/articles/velesovycya-sakraljna-abetka-davnih-rosiv-osnova-suchasnogo-ukrayinsjkogo-alfavitu/ ).

Кирилиця, зусиллями світоглядних зрадників та князівської влади, мала поступово витіснити сакральну велесовицю, гальмуючи, у такий спосіб, процес духовного просвітлення та поширення вселенських знань Прави.

Про хід боротьби з волхвами та старотцями-рахманами у підвладних Рюриковичам землях скупо пишуть і компільовані кириличні літописи 15-16 століть, що нині звуться давньоруськими (http://rivne-surenzh.com.ua/ua/our_articles/130 ).

У цей же час у замосковських монастирях йде наполеглива робота по компелюванню раніше вивезених Рюриковичами з роських земель давніх літописів (того ж Нестора та Сильвестра), але виключно кирилицею. При цьому велесовичні оригінали, найвірогідніше, по завершенні фальсифікування ліквідовувались.

На території сучасних Білорусі та частини України у 16-17 столітті вилученням сакральних велесовичних текстів займалася покатоличена старшинська верхівка – шляхта та магнати (вороги православної України).

Ця верхівка допомагала ненависникам України розповсюджувати серед української громади антиправославні настрої та масонсько-єзуїтські ідеї з Європи (http://rodovid.rv.ua/kogo-ta-shho-zahishhaye-yuriy-mitsik-pro-chastinu-2-filmu-berestechko-bitva-za-ukrayinu/ ).

Боротьба з ознаками рахманства та волхвівства (давньослов’янським світоглядом, старовірством, знаннями Прави) посилилась у далекій Московії при Петрі Першому, який прагнув перетворити колишній улус Золотої Орди, Московське царство, у нову світову імперію – Третій Рим.

Західний вектор царя став результатом його відвертого захоплення масонством. Взяті царем обітниці перед західними великими магістрами, особливо по боротьбі зі давнім православ’ям (у формі старовірства) стали головним ідеологічним стержнем для Петра.

Вилучення та знищення прихованих влесовичних текстів було справою часу. Жорстоке переслідування старовірів на землях імперії стрімко ширилося до її кордонів – на захід, південь і схід.

Окремі влесовичні тексти, стараннями українського козацтва, рахманів та волхвів, після відходу у 17-18 століттях з політичної арени Української держави, з центром на Волині, потрапляють і на захід. На заході, у середовищі таємних товариств і лож, орденських структур і таємних організацій католицької церкви, зростає інтерес до стародавніх слов’янських письмен, найперше велесовичних.

Увага ворогів концентрується на центральних слов’янських землях – на Волино-Карпатському регіоні, землях від Західного Бугу до річки Рось, від ріки Прип’яті до Карпат. Вони знають, що саме тут рахманами та волхвами створено надійні та недоступні для них схованки найцінніших надбань рахмано-вохвівської системи періоду Артанської, Дулібської і Роської держав.

Знають вони і те, що ці рахманські надбання були передані Українській державі, яку вони, зусиллями п’ятої колони та агресивних сусідів, завзято нищили, та яку змусили приховати державні символи у 1725 році (http://sviatoiar.uamodna.com/articles/taemnyci-istoriyi-ukrayiny/ ).

У період 17-18 століть осередками масонських та орденських організацій по пошуку раритетів стають численні замки та палаци, що потрапили до рук окатоличеної шляхти та магнатів. Формуються і спеціальні ордени (польський орден Святого Станіслава, 1765 рік) для переслідування частини української старшини та духовенства, які не пішли шляхом духовної зради.

Після остаточного поділу Польщі, у кінці 18 століття, Волино-Карпатський регіон потрапляє до рук Австро-Угорщини і Російської імперії. Новітні урядники відновлюють пошук слов’янської старовини та починають агресивне переслідування представників забороненої ними давньої рахманської православної церкви (у народі козацької).

Після падіння Російської імперії, на початку 20 століття, землі Волині та Прикарпаття передаються більшовиками до Польської держави (1920-1939 р.). Поляки використовують цей період на Волині та Прикарпатті для розгортання нових пошуків давніх слов’янських та українських артефактів.

Польськими археологами інтенсивно досліджуються численні городища і кургани, а також підземелля покинутих та зруйнованих давніх православних рахманських монастирів. Бо вчені вважають, що такі можуть містити приховані входи у підземну систему комунікацій та спеціальні рахманські сховища.

Лишень дії фашистської Німеччини та СРСР у 1939 році зупиняють почату роботу.

У період фашистської окупації України, у 1941 -1944 роках, пошуки рахманських (арійських) артефактів здійснюють і німці. Розкопками та пошуками по усій Україні займається інститут СС «Аненербе» та його спеціально навчені підрозділи.

Свідчення місцевих жителів та витік інформації від представників НКВС говорять про те, що такі розкопки були небезуспішними (http://sviatoiar.uamodna.com/articles/ariyi-nayvyschi-duhovni-otci-slovyan/ ).

Після війни, у 1947 році, в запалі політичної боротьби, долаючи опір місцевого населення, так званих бандерівців, які чинили спротив насильницькій колективізації та етнічним чисткам з боку НКВС, був виданий указ Уряду СРСР (за ініціативою Й. Сталіна) про ліквідацію усіх підозрілих підземель на території СРСР.

Своїм вістрям указ, нібито, був спрямований виключно на руйнування так званих «криївок», але фактично і на широку ліквідацію українського національного спадку – залишків замків, давніх підземель, підвалів, колодязів, печер, ходів по усій Західній Україні.

У період 1947-1953 років у Волино-Карпатському регіоні було підірвано, засипано, зруйновано тисячі об’єктів історичної спадщини. Надзвичайних руйнувань зазнали унікальні середньовічні пам’ятки, цінні будівлі і споруди, та, особливо, численні підземні об’єкти різних часів.

Як розказували очевидці, подібні дії влада пояснювала «непридатністю» та “зношеністю” давніх будівель і споруд, технічною небезпекою підземель та їх майбутньою непотрібністю.

У голодні післявоєнні роки радянська держава витрачала величезні кошти на таку «потрібну» їй справу.

Руїни історичних замків, підземні ходи, унікальні тунелі, давні колодязі, опуски у підземелля та печери, глибокі гроти, силами НКВС безжалісно підривали, руйнували, засипали будівельним сміттям, щебнем та землею, а місця розташування таких засаджували деревами, або замощували чи асфальтували.

Масштаби руйнувань унікальних пам’яток у 40-50-х роках ХХ століття перевищували усі межі можливої доцільності. Історичні об’єкти Волино-Карпатського регіону стали заручниками агресивної імперської політики нищення усього українського (http://sviatoiar.uamodna.com/articles/slovyansjka-istoriya-zagublene-mynule/ ).

Таким чином, у військово-політичному протистоянні, у підземній війні з українським минулим, нищились найцінніші слов’янські та українські артефакти, найдавніші споруди, унікальні старовинні підземелля, давньослов’янські ходи та печери!

Але і це не було кінцем ідеологічної війни…

Десятиліття 50-80 років ХХ століття стали новим періодом жорстких заборон на вивчення давної слов’янської історії регіону.

На слов’янські археологічні знахідки у межах Західної України, які заглиблювались нижче 11-12 століть (найчастіше 1тис. до н.е. – 1 тис. н.е.), накладалося негласне табу. Вони мусили датуватися більш пізнішими часами, або приписуватися іншим народам (готам, скіфам, гунам, аварам і т. п.). За цим пильно слідкували відповідні державні служби.

До того ж археологам та історикам того часу належало давати підписки (на десятиліття вперед) про нерозголошення “підозрілих” експедиційних знахідок, пов’язаних з давнім славянством. Порушення загрожувало тяжкими наслідками – забороною на професію, кінцем наукової кар’єри, суспільним цькуванням сім’ї та самих вчених.

Писати про унікальні слов’янські старожитності, оцінювати їх вік та належність до слов’янських держав 1 тис до. н.е. – 1 тис. н.е., було вкрай небезпечно. Таких артефактів просто не повинно було існувати (як і велесовичних написів). Археолог або історик міг отримати клеймо українського націоналіста, що у тих часах означало відлучення від професії і заслання на схід.

І не важливо, що найдавніша слов’янська археологія декларувалась у СРСР надбанням усього слов’янського світу!

Ламати імперські догми та міфи про єдиний давньоруський етнос, про східнослов’янську спільність, ніхто не мав права!

Дослідницькі звіти тих років при вивченні слов’янських городищ та поселень, носять дуже поверхневий характер. Вони говорять про, начебто, примітивні давньославянскі культури 5-9 століть, бездержавні та неписемні слов’янські племена.

До таких звітів зумисне не потрапляють описи “непотрібних” та “неправильних” речей. У них віддається пріорітет побутовій кераміці та господарчим речам з металу та каменю.

«Підозрілі» знахідки у слов’янських поселеннях та городищах суворо відбраковуються представниками відповідних органів. Науковцям забороняється розголошувати інформацію про побачене та вилучене…

У часи СРСР по особливому розгортається і Вузівське навчання майбутніх українських істориків і археологів.

Молодих дослідників вчать зараховувати усе підозріле (часто слов’янське) до інших, не слов’янських культур.

Їх суворо застерігають – артефактів ранніх слов’янських держав (до київських Рюриковичів) не існувало та існувати не може. Бо слов’яни були завжди дикими і примітивними, а освіту та знання слов’янам принесли візантійці і Володимир…

Але докази величного слов’янського минулого були і є!

Вони сховані у підземеллях Соуренжа та Пересопниці, у глибоких сховищах давніх міст величної Роксолані (Росколані), у поруйнованих колодязях (входах у підземелля) святих місць Волині та Прикарпаття.

Та, час від часу, історична правда усе ж  проривається назовні!

Вона з’являється разом з випадковими знахідками простих українців, які одного разу зазирнувши у старий бабусин підвал, чи спробувавши очистити старий дідівський колодязь, натрапляють на родинні схованки своїх предків.

Ось фотографії однієї дивної речі виявленої у Волинському регіоні.

На скрученій у вигляді кільця пластині, бачимо текст, який вирізаний на металі. Текст складений велесовичними буквами та обмежений з боків двома лінійними сваргами (право та лівосторонньою). Видно сліди гравірування та дрібні пошкодження у наслідок користування кільцем.

Об’єкт надто цікавий для знавців велесовиці, бо виступає як вагомий доказ її достовірності. Ось чому варто глибоко проаналізувати цікаві фотографії з інтернету.

По-перше, велесовичні букви напису складають певний складний сакральний надпис, який легко прочитає кожен українець – *С В Р Г І Є О Ц Ь* (бічні сварги умовно показані зірочками).

По-друге, для дослідників велесовичних текстів вповні зрозуміло, що це шифрограма (абревіатура з пропусками букв та без розділових знаків), яка приховує важливий зміст поданого напису.

Так що ж означає напис велесовицею?

Враховуючи те, що велесовиця є сакральної абревіатурою, духовним рахманським тайнописом, у якому навмисно пропущені деякі букви і немає поділу на слова, фраза мусить звучати лишень у такий спосіб – *СВАРОГ І Є ОТЕЦЬ*!!!

Доказом правильності такого розшифрування є ідентичний набір букв на дощечці 22 у тексті «Велесової книги», який, на переконання перекладачів, становить там окрему осмислену сакральну фразу (…ТАКОЖЬ І…СВРГІЄОЦЬ…І ПРОЩА…).

Ця фраза на дощечці 22 переважною більшістю дослідників розшифровується лишень у єдиному значенні – «СВАРОГ І Є ОТЕЦЬ»!

Отже, перед нашими очима маємо сакральний вислів, який визнає СВАРОГА духовним ОТЦЕМ того хто носив річ. Одночасно ми розуміємо, що такий напис є законом для власника кільця.

Але і це не вся глибинна інформація прихована у написі.

Найпевніше, слова СВАРОГ і ОТЕЦЬ є теж сакральними абревіатурами зі своїми духовними розшифруваннями, де кожна буква – нове сакральне слово.

З “Велесової книги” розуміємо, що слово СВАРОГ – це одне з імен Творця. Ім’я того, хто створив Всесвіт, Світлий Ірій (тонкий світ) та наш явний світ.

Схоже, що саме ця додаткова сакральна інформація прихована у шифрограмі СВАРОГ. Така інформація у давнину легко читалась тими, хто був посвячений у таємниці сакрального слов’янського письма.

Цікавою особливістю напису є і присутність у ньому суто українських букв – «Є» та «І». Їх наявність у короткому тексті чітко вказує на велесовицю, як на попередницю українського алфавіту (http://sviatoiar.uamodna.com/articles/velesovycya-sakraljna-abetka-davnih-rosiv-osnova-suchasnogo-ukrayinsjkogo-alfavitu/ ).

Короткий напис спростовує і кириличний міф про складність читання букви «оук» (давнього «о»). У ньому буква «оук» (овал з кінцями у гору) читається виключно як буква «о»!

Це переконує дослідників у тому, що усі кириличні компільовані тексти давньоруських літописів (сформовані у 15-16 століттях десь за Москвою) зумисне деформують звучання велесовичної букви «о» («оук») штучно перетворюючи її на звук «у».

У такому випадку слово РОСЬ, на догоду фальсифікаторам, у кириличних текстах звучить виключно як РУСЬ.

Зроблено це лишень з однією метою – крадіжки давньої слов’янської історії у росів-українців та намагання неблаговидних сусідів зазіхати на усі території давніх росів-українців! Це приклад гібридної війни 15-16 століть! (http://sviatoiar.uamodna.com/articles/slovyansjka-istoriya-zagublene-mynule/ ).

То що ж дає нам оприлюднена у інтернеті знахідка?

Очевидно, що українцям, як нащадкам росів, надто важлива поява древнього велесовичного тексту, який не відноситься до “Велесової книги” та який виконаний з прицілом на довговічність (на металі).

При цьому набуває ваги твердження окремих дослідників, що основою української абетки є не штучна та складна кирилиця, а давня та сакральна велесовиця (http://sviatoiar.uamodna.com/articles/velesovycya-sakraljna-abetka-davnih-rosiv-osnova-suchasnogo-ukrayinsjkogo-alfavitu/ ).

А шо ж далі?

Далі продовження дослідницької роботи та звернення до пересічних українців широко публікувати у інтернеті фото знайдених ними речей з «дивними» знаками, що нагадують букви.

Таким способом вдасться швидко знищити імперські міфи про неписемність та бездержавність слов’ян до 9-10 століть, щиро посміятись над твердженням, що українці за походженням – це «окраїна» русского мира!

Стосовно тексту на кільці, то поки що не з’ясований точний його вік, не зрозумілі форми використання кільця у давнину, його належність певній верстві духовенства. Фотографії ретельно вивчаються та аналізуються усіма зацікавленими дослідниками у різних куточках слов’янського світу.

Хоча уже зараз домінує думка, що це кільце слов’янського рахмана-старотця, яке виготовлене ймовірно у 3-2 ст. до н.е. (тобто більше 2 тисяч років тому) і, що воно особливе значення у обрядах шанування Творця-Сварога.

І на останок…

Нині на шляху збереження таких цінних слов’янських речей стоїть повальне захоплення колекціонуванням з боку політиків та можновладців.

Слов’янські артефакти, під виглядом готських, скіфських, гунських чи аварських речей, нині бажані придбання для колекціонерів зі всієї планети, багатих торговців антикваріатом з Європи та Америки.

Цьому сприяє і узаконена наукою «незаконність» усього слов’янського. Бо істориками і археологами у 18 – 20 століттях вироблена хибна концепція слов’янської історії, яка не визнає подібні кільцю речі 1-9 ст. н.е. за слов’янські (http://horber.livejournal.com/1249.html ).

Наука і досі штучно ділить давній слов’янський ареал на умовні археологічні культури, ігноруючи світоглядну, ментальну та мовну єдність усього населення великої частини Європи у 1 тис. до н.е. – 1 тис. н.е.

Крім того, за нав’язаним нам карамзінсько-сталінським сценарієм української історії, що домінує в науці до нині, речі з велесовичними написами взагалі не мають права на існування.

Бо своєю давністю і написами принципово руйнують усталену з часів СРСР історичну концепцію розвитку слов’янства та заважають маститим науковцям почивати на академічних лаврах.

Чи не парадокс?

Тому надто важливо, аби фотографії подібних слов’янських артефактів якомога частіше потрапляли на очі небайдужої громадскості, молодих дослідників та учених-істориків, надихали їх на суттєві зміни в українській історичній науці!

Не втратьмо унікальну можливість позбавити українську історію від неприйнятної для неї імперської луди!

_  _  _  _  _  _  _  _  _  _  _

По матеріалам з інтернету